ПАТРОН-КЛІЄНТЕЛІЗМ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Анотація

У статті проаналізовано становлення та еволюцію використання патрон- клієнтелізму в зовнішньополітичній практиці Стародавнього Риму. З’ясовано, що геополітичний простір Римської республіки, а в подальшому імперії (Pax Romana) не обмежувався власне її кордонами, охоплюючи також «дружні царства», які визнали сюзенітет щодо Риму та узгоджували з ним свою зовнішню політику. Клієнтські царства, будучи формально незалежними й союзниками римлян, насправді через політичні, військові та економічні канали були від них у сильній залежності, яка поступово лише зростала.

Поява «дружних царств» була побічним результатом експансії Римської республіки на Схід у ІІ–І ст. до н.е. Клієнтела для більш слабких держав Середземномор’я стала м’якою формою підкорення Риму. Їх відносини від початку мали нерівноправний характер, але водночас були вигідні обом сторонам. Їх нерівноправність, передусім, проявлялася в асиметричності взаємних зобов’язань. «Дружні царства» повинні були щорічно сплачувати внесок до римської казни, виставляти союзні війська у випадку військового походу римлян, безперешкодно пропускати по своїй території римські війська, постачати продовольство та сировину. Зі свого боку, Рим зобов’язувався надати військову допомогу у випадку нападу на союзника й надавав право вільної торгівлі, а також римське громадянство союзницькому царю та його родині.

Визначено, що практика використання патрон-клієнтелізму в зовнішній політиці Риму у своєму розвитку пройшла три етапи. Перший припав на ІІ–І ст. до н. е., коли в Середземномор’ї й Причорномор’ї виникла низка залежних царств. Тоді сформувалися основні елементи відносин між Римом і «дружніми царствами»: військове співробітництво, контроль Риму над передачею влади в царствах, правові рамки. Другий етап уключає І ст. н. е. Перший римський імператор Октавіан Август використав клієн- тські царства для нових потреб Риму, створивши на своєрідну буферну зону навколо периметра імперських кордонів, що мала відділяти провінції від ворожого варварського світу. Утім, його наступники поступово відмовилися від концепції буферної зони, а більшість «дружних царств» протягом І ст. н. е. були інкорпоровані до складу Римської імперії.

Через географічну віддаленість Рим зберіг самостійність і патрон- клієнтські відносини з такими державами, як Боспорське царство, Велика Вірменія, кавказькі Іберія та Албанія. Також імператори почали активно укладати союзницькі угоди з германськими племенними вождями за Рейном, розраховуючи обміняти фінансові субсидії на спокій на кордонах. З останньої третини І ст. н.е ці союзники починають отримувати від Риму субсидії та дорадчу допомогу (інженерів). Зрештою, третій етап охоплює кінець ІІІ–ІV ст., коли в умовах зростаючого варварського тиску римські політичні лідери вирішили повернутися до концепції «буферних царств» Октавіана, особливо при імператорі Діоклетіан (284–305).